«Від Гібралтару до Кадіса дорога бігла...»

Андалузія зустріла нескінченною вервечкою вітряків над мисом Таріфа. Сюди б Дона Кіхота, він би дуже здивувався, побачивши, як змінилися чудовиська, що добувають тут енергію без будь-яких атомів. І використав би власну енергію в мирних цілях, як це роблять серфінгісти, котрі вподобали це місце на стику Атлантики та Середземного моря. Звідси до Марокко лише двадцять хвилин на катері, і вечорами туристи збираються на горі помилуватися манливими горами та вогнями Африки. Цікаво, що з протилежного боку Гібралтару вечорами також милуються горами, мріючи за двадцять хвилин здолати цю відстань та опинитися в Європі назавжди.

Кілька хвилин формальностей, і в нашому розпорядженні — чудова машина на весь період перебування в Андалузії. Від Таріфи до Кадіса тягнуться пустельні океанські пляжі, ще не зіпсовані масовим туризмом. Рибацькі селища, білосніжні будиночки — тут би провести старість! Зустрівши захід сонця на березі океану й випивши склянку вина та закусивши восьминогом у рибацькій таверні, ми вже мчимо до Кадіса. Колись це були ворота для мореплавців, які вирушали відкривати новий світ. Про ті часи нагадує величезний порт, а саме місто видається невеличким і затишним. Захопившись прогулянкою містом, можна проґавити сієсту: більшість ресторанів і крамниць зачиняється після полудня на три-чотири години. Що вдієш — традиція!

Севілья - фламенко з глибини серия

Севілья — як стара циганка, галаслива й нестримна, із запаморочливим коктейлем із фламенко й кориди, Лорки й червоного перцю. Тут шаленіли пристрасті Дона Жуана й Кармен. І хоч би скільки мітингували противники кориди, в Севільї вона вже напевно не зникне ніколи. Варто побувати в Севільї на Страсний тиждень, — із таким завзяттям страсті Господні не відзначають ніде й ніколи. Процесії з «назаретян», у довгих сутанах і гостроверхих каптурах із прорізами для очей у стилі Ку-клукс-клану, одночасно виходять із 57 церков міста, викликаючи мало не містичну пошану до сили католицької церкви. А втім, після закінчення процесії, жителі Севільї розходяться по барах, продовжуючи «страсті» за скляночкою хересу.

Однак тут, як і в усій Андалузії, дуже легко ставляться до життя, без метушні й напруження, вважаючи задоволення важливішим за достаток. Вечорами у барах тіснява, але штовханина не бентежить відвідувачів: чим більше народу, тим веселіше. У місті є понад тисячу тапас-барів, у яких зазвичай вам пропонують невелику страву як подарунок до келиха вина. Ця традиція сягає часів правління короля Феліппе II, котрий видав указ, згідно з яким власники таверн мали подавати до вина якусь їжу, щоб зменшити вживання алкоголю та ступінь сп'яніння. Кажуть, що з цієї причини ви не побачите захмелілого іспанця на вулиці. Ще одна традиція городян — проводити вечір, переходячи з одного бару в інший, споживаючи та-паси. Саме в Севільї я знайшла те, заради чого їхала, — справжнє фламенко, імпровізацію, що народжується з глибини серця. Потрапивши в «особливий» бар, я спостерігала, як стихійно, з плескання в долоні, починається музика. А от та уже й гітара з явилася, і пишнотіла циганка пішла в танець. Мабуть, мають рацію всі ті, котрі стверджують: фламенко — це виявлення іспанської любові, невіддільної від суперництва, боротьби, ревнощів, страждання, крові й смерті. Оле!

Фієста в Ель Росіо

У кожній мандрівці неодмінно знайдеться місто, де ти залишиш шматочок серця й завжди мріятимеш повернутися. Я залишила свій у маленькому містечку Ель Росіо, несхожому ні на що в Іспанії. Піщані вулиці ніби створені для того, щоб пересуватися по них верхи, гарцювати на своїх елітних конях у ковбойських капелюхах та шкіряних ботфортах і влаштовувати вечорами несамовиті фестивалі. Проте ідея та унікальність Ель Росіо в іншому: це одне з найуславленіших місць паломництва в Іспанії, присвячених Мадонні, або як її тут називають Білій Голубці. За переказом, років п'ятсот тому один пастух знайшов тут у дуплі столітнього дуба статую Мадонни. На тому місці було зведено каплицю, і щороку на 50-й день після Страсного тижня в містечку збираються тисячі прочан, щоб подякувати Діві за чудо або звернутися до неї з якимось проханням. До минулого сторіччя село було хаотичним нагромадженням хатинок пастухів. Але відбувалися чудеса, і популярність Синьйори змінила його вигляд. Почали з'являтися будівлі громад із різних міст Іспанії, схожі на невеличкі палаци.

За тиждень до святкування прочани вирушають у дорогу із сусіднього містечка Альмонте. Щоправда, прощею це назвати важко: святково прикрашені карети, люди в костюмах фла-менко, вершники на конях і море вина — відстань завдовжки всього у двадцять кілометрів долають за тиждень. А куди поспішати? Шлях пролягає крізь заповідник, та й по дорозі всі співають і танцюють, славлячи Синьйору. Але, прибувши на місце, прочани розгуляються не на жарт. Кажуть, що під час фієсти маленьке містечко вміщує в себе близько мільйона людей! Ми потрапили в Ель Росіо суботнім ранком. Із вікон одного з «палаців» долинали звуки фламенко та запальне «Оле!». Варто мені було припасти до шибки, як розчинилися двері, і прекрасна іспанка в піжамі радісно запросила нас усередину. Весела компанія, ледь прокинувшись, танцювала в піжамах фламенко під ранкову каву. Щось у всьому цьому є таке, що заворожує, у цій пристрасній любові андалузців до життя, музики, свята й до своєї землі. Вони ніби залишилися в дитинстві, коли все було щиро й по-справжньому й серце вперше починало калатати в шаленому ритмі — чи то від щастя, чи то від передчуття щастя. «Дитинство не вмирає», — писав Лорка.

/ Журнал Мандри

 Вернуться к списку статей