Яка найскладніша проблема в атомобільній подорожі до Європи? Я нарахував їх аж три. Перша - відкрити шенгенську візу, друга -  подолати українські дороги. І нарешті - пройти наш прикордонно-митний контроль. Успішно подолавши першу, ми з товаришем розробили маршрут європейської автоподорожі: Київ - Шегині - Тішин - Брно - Відень - Зальцбург - Бергтесгаден - Гевіс - Убля - Київ. Сім країн, а саме: Україна, Польша, Чехія, Австрія, Німеччина, Угорщина, Словаччина. Термін подорожі - тиждень.

Кордон. Шегинські посередники

Перетинати кордон ми вирішили в Шегинях, куди дісталися о 13.20. Тут на нас чекала черга метрів із триста. Місцеві посередники обсіли нас зі всіх боків: «Хочете швидко пройти?» — «Аякже...» Троє вуйків безцеремонно всідаються на заднє сидіння й командують, куди їхати. Доводиться слухатися, бо довго затримуватися на кордоні не хочеться. Посередницька місія завершується біля важкої металевої брами, яку — вручну (!) — для кожного автомобіля відкриває прикордонник, при цьому видає якусь цидулку, без якої подальші процедури неможливі. Вуйки, отримавши жадані 150 гривень, висаджуються, ми отримуємо цидулку від прикордонника та опиняємося по той бік брами. Там проходимо митні формальності й застрягаємо на польській частині кордону. Дві години черги — і ми в Європі, принаймні в Польщі (15.15). Польщу проскакуємо за шість годин майже без зупинок. До польсько-чеського пункту пропуску в містечку Тішиш довго й нудно добиралися вузькою дорогою. «Утішилися», діставшись сюди досить пізно — о 21.35. Проте затримок на кордоні не було жодних, черги — також, що приємно порадувало після вражень на українсько-польському пункті перетину.

Брно. Чеські кнедлики

250 кілометрів між Тішином та Брно ми подолали за якихось три години, головним чином по автобану. У Брно на нас чекав заброньований через Інтернет мотель «Бобрава» (ВоЬгауа), куди ми дісталися о 23.30. Скромно, але чистенько. Кімната обійшлася на двох у 27 євро, без харчування, звісно. Вечеряти довелося українською ковбасою, салом і часником, бо все навколо цієї пори зачинено. Наступного ранку ми вирушили в центр цього промислового міста, яке є столицею Моравії. Гулянню по даунтауну присвятили кілька годин, яких цілком вистачило, аби сказати: ми побували в Брно. Найбільше запам'яталися обід із чеським пивом і базар. Насамперед своєю дешевизною. Поїли ми моравського цибулевого супу, чеських кнедликів із м'ясом та пивом у ресторані Уусек у самому центрі, у пішохідній зоні, усього за 15 євро на двох. На базарі накупили фруктів, які їли потім усю дорогу. На автобанах у Чехії обмеження швидкості 130 кілометрів за годину. Тут повсюди встановлено автоматичні радари, які контролюють швидкість. Побачити їх можна здалеку — їх установлено на спеціальних рамах, перекинутих через трасу, і здалеку вони нагадують пішохідні мости. Перебувати в Чехії транзитом до Шенгена можна до п'яти діб. Жодних транзитних віз для цього (як і в решті країн, по яких ми їхали, не треба).

Шенген. Перевірте, будь ласка, мій паспорт

О 15.00 ми розпрощалися із середньовічним центром міста й вирушили на захід — у напрямку Австрії. До кордону дісталися за годину. Налаштувалися в'їжджати в Шенгенську зону з усією серйозністю. 17.15, жодної черги. Австрійська жіночка в уніформі у віконці пропускного пункту попросила показати паспорти. Я простягнув їй наші червоні книжечки.
- Найн, — сказала жіночка. — Я тільки попросила показати, чи є паспорти, мені їх давати не треба...
Ми поїхали далі. Через метрів двісті я зрозумів: щось не так... Ми ж перетнули кордон Шенгенської зони, отже, маємо отримати штамп про в'їзд у зону. Пішки повертаємося до жіночки в уніформі. Пояснюю, що вона має поставити нам штамп, інакше при виїзді із Шенгена нас можуть спитати: а як ви там опинилися? Жіночка та ще двоє прикордонників, що стояли за нею, голосно зареготали, і вона ліниво проштампувала паспорти.

О 18.05 ми заїхали у Відень. У цьому місті небезпечно залишати машину в місцях, де стоянку заборонено, — евакуатор чатує буквально за рогом... А знайти серед дня безкоштовну стоянку в центрі майже неможливо. Зате після 18.00 більшість платних стоянок стають безплатними й вільними. Прогулявшись вечірньою столицею, ми відбули на пошуки готелю. Заздалегідь ми нічого не бронювали, сподіваючись, що десь за містом знайдемо щось недороге. 21.30. Зайшли в перший-ліпший готель, на який указувала вивіска, —Orchsenkopf. Нам люб'язно запропонували кімнату за 60 євро. По 30 на брата — не так і багато, плюс сніданок. Паспорт показувати не потрібно, тільки заповнити анкету з трьох-чотирьох пунктів. Готель невеликий, обстановка камерна. Увечері ми відтягнулися за вечерею в чудовому готельному ресторані. Покуштували дичини, річкової форелі, синьої тушкованої капусти — звісно, з пивом. Це затягнуло на 45 євро.

Наступні півдня присвятили Відню, з якого вибралися о 1.15. Довго блукали приміськими дорогами, поки дісталися траси в напрямку Зальцбурга. Дорога до Зальцбурга гарна й нудна. Середня швидкість по автобану — 140 кілометрів за годину. Можна їхати швидше, але ми особливо не женемо. Гора Траун-берг, що з'являється кілометрів за 50 від Зальцбурга, стирчить із поверхні землі, як айсберг з океану. Тут усі назви з «траун»: річка Траун, гора Траунберг, озеро Траунзеє... Під Зальцбургом звертаємо з траси, у напрямку містечка Гмунден, щоб помилуватися горами та озером. Мій напарник давно мріє скупатися у вічнохолодній озерній воді. На дорогах попереджувальні знаки (трикутні): увага, жаби! Дивно, а як їх можна розгледіти чи об'їхати на асфальті? Ми не жаби, але товариш і мертвого умовить: роздягаємося — та в крижану воду озера Траунзеє. Навесні вона прогрівається до 10 градусів, улітку — щонайбільше до 16. Я вискакую з води, як куля, а товариш здійснює невеличкий заплив. Гірська озерна вода приємно обпікає тіло. Ми одягаємося й беремо курс на Німеччину.

Бергтесгален. Резиденція Гітлера

У німецькій Баварії є «півострів», який дивним чином вростає в австрійську землю. Мабуть, свою роль у такому поділі земель відіграли географічні чинники: річки та озера. Отже, близько 19.25. ми опиняємося в Німеччині. Жодного кордону тут не видно, немає ні прикордонників, ні пунктів пропуску. І мова та сама, навіть говірка баварсько-австрійська. Про казкове містечко Бергтесгаден, затиснуте в Альпах, та його принади я розповім у наступному номері журналу. Скажу лишень, що саме тут містилася заміська (резервна) резиденція Адольфа Гітлера (основна, як відомо, містилася в Берліні). Тут зберігся бункер фашистського командування, який можна відвідати всього за 3 євро. Вам покажуть не лише, як було влаштовано життя тодішніх вершителів долі Європи, а й масу цікавих документів. Бергтесгаден — відомий лижний курорт. Улітку ж сюди ідуть насолоджуватися гірським кліматом. Ця місцина дуже нагадує нашу Усть-Чорну на Закарпатті, тільки, зрозуміло, із чудовою інфраструктурою.

На місцевій бензозаправці цікавимося, де тут краще зупинитися. Нам показують на «пансіон» під назвою Віпсіегпаизі («Біндергойзль»). Ми зняли два номери, кожен за 15 євро (сніданок уключено). До речі, платити готівкою дешевше, аніж кредиткою. Дороги тут чудові, купками туляться до гірських схилів хатки. Яскраві розмальовані віконниці, маленькі вікна, біля хат — видовбані в колодах жолоби, у які тече джерельна або кринична вода — мабуть, щоб поїти тварин. Проте баварці не дуже гостинні щодо чужинців, які розмовляють англійською. Ми запитали одного діда, чи можна біля його хати залишити на хвилин двадцять машину (дорога уривалася коло його двору), аби ми могли пройти до місцевого озера Кенігзеє. Дід сказав: «Нем», і махнув рукою — їдьте, мовляв, собі геть... Довелося підкоритися, інакше б мали справу з поліцією, яка ревно оберігає спокій місцевих селян від набридливих туристів. ...Вечеря в готельному ресторані після всіх цих прогулянок виявилася просто фантастичною: баварські ковбаски з гарніром і пивом. 15 євро за двох.

Хевіз. Цілюще озеро

Дорога назад пролягла через Грац, далі — через Угорщину. Біля Граца треба їхати довгими багатокілометровими тунелями. Тут єдиний раз за всю мандрівку довелося заплатити за дорогу — 7,5 євро. Австрійсько-угорський кордон перетинали ввечері — 0 19.10. Уже за кілометрів 20 до кордону австрійська поліція спостерігає за машинами, що рухаються в бік пункту перетину. Тож тут краще не порушувати правил дорожнього руху. На самому пункті австрійські та угорські машини затримуються на півхвилини — не більше, показують у віконце документи та ідуть. Проте нас — машину з українськими номерами — «ексклюзивно» виходять зустрічати на вулицю. Тримають хвилин п'ятнадцять, австрійський офіцер зазирає під капот, звіряє номер автомобіля, при цьому усміхається. У Хевізі — цілком західному угорському містечку — ми плануємо провести повноцінний день і переночувати дві ночі. Тут на нас чекає заздалегідь заброньований номер у розкішному готелі «Європа-фіт».

Містечко розташувалося навколо однойменного озера, яке славиться своїми цілющими властивостями на всю Європу. Тут завжди, узимку й улітку, тепла вода, яку підігрівають підземні вулканічні процеси, вона містить радон, що сприятливо впливає на гормональну активність організму, лікує від різних недуг кісток і суглобів. Нова купальня нагадує напівскляний космічний корабель. Готель «Європа-фіт» подає живильну воду просто в один зі своїх численних басейнів. Тут також можна прийняти грязі та інші процедури, по які сюди ідуть туристи з Німеччини, Австрії, Франції, а також з України. Ще одна цікавинка готелю — його вишукана угорська кухня. Треба стримувати себе, аби не набрати зайвих кілограмів на всіх тих гуляшах, свинячих реберцях, оленячих вирізках і тістечках «від шефа». Транзитом по Угорщині можна мандрувати 48 годин.

Убля!

Убля — це не вигук, а назва населеного пункту в Словаччині на кодоні з Україною. Туди ми потрапляємо вимушено, оскільки інший, ближчий, пункт — в Ужгороді — закрито на ремонт. На угорсько-словацькому кордоні нас тримали з півгодини, «проганяли» наші дані по всіх комп'ютерних базах, вивчали документи, зазирали в багажник. Вечеря в придорожньому ресторані виявилася смачною та копійчаною. Крон не вистачило, і я простягнув молодій симпатичній офіціантці 2 євро, вона взяла їх із недовірою: «Ніколи не виділа євр...» Дороги в Словаччині подекуди нагадують українські, хоча й краще розмальовані. Але з дорожніми знаками в них так само кепсько. Дісталися заповітної Ублі о 23.15.

Темрява, ліс, черга машин (нарахували 53), сновигають молодики в спортивних штанах, переважно словаки й закарпатці, яких іноді важко розрізнити (говірки дуже подібні). Через дві години стояння потрапляємо на словацьку частину кордону. Нас тримають іще годину, без будь-яких пояснень. Коли нарешті відпускають, потрапляємо на рідну землю. А тут створено всі умови для того, щоб спантеличити «новачка», який іде через кордон. Наприклад, у віконці «паспортний контроль», куди нас послав службовець пред'являти документи, нікого немає. Ми прочекали хвилин двадцять — безрезультатно. Насправді «паспортний контроль» в особі прикордонника, який видає якісь цидулки, чомусь сидить в автомобілі й видає їх через вікно. Службовці з пожадливими очима зазирають у багажник, ставлять дурнуваті запитання, підкреслено сумніваються в тому, що в нас немає чого декларувати.
  — Оце ідете з Європи, і нічого декларувати? — не вірить митник, який явно звик «працювати» з місцевим бізнесом.
— Уявіть собі, немає...
Нас відпускають, і ми щасливі повертаємося додому...

/ Журнал Мандри

 Вернуться к списку статей