Узагалі, у комуністичній Кубі головне – це блат. Блатом цього разу й була знайома українка, яка знала всі ходи й виходи та допомогла нам улаштуватися з комфортом. Завдяки її зусиллям ми ловили рибу в справжніх екзотичних оазах, а не там, де курсують звичайні рибальські катери з туристами, їздили на водних мотоциклах не строєм, а куди душа забажає. Дрібнички, а приємно.

...Ми взяли на прокат поганеньке чеське авто, яке через поломку скоро довелося замінити на інше, не краще: щоб машині вистачило потужності виїхати на гору, треба було вимикати кондиціонер... Тим часом таке сумнівне задоволення коштувало вдвічі дорожче, ніж у Європі, – прокат авто обійшовся в 60 євро за день. Розмістилися в гарному готелі Гавани. «Середня турецька п’ятірка», – охарактеризував кубинське пристановище хтось із нашої компанії. Щоправда, коштує ніч у кубинському гарному готелі стільки, що в тій самій турецькій п’ятірці можна прожити тиждень.

Гавана: а куки?

Опинитися зараз, за життя Фіделя Кастро, на Кубі – це можливість повернутися в радянські часи періоду Брежнєва, лишаючись при цьому спостережником, який у будь-який момент може повернутися до реального світу.

Гавана постала у всій своїй контрастності: мила архітектура в колоніальному стилі та білизна, там-сям розвішана на линвах. Смагляві обличчя дещо перекачаних молодиків і вродливих дівчат на балконах. А якщо піднятися на дах будинку й подивитися в бік, протилежний туристичним зонам, то столиця видається містом після бомбування: розруха, занедбаність, обвалені будинки, які ніхто не приводить до ладу.

На Кубі ходить дві валюти: однією платять зарплатню, але фактично на неї нічого не можна купити, а друга, так звані конвертовані песо (куки, називають їх місцеві), чий курс залежить тільки від забаганок Фіделя, кочує по руках і кишенях іноземців. На куки й націлене око та все єство кубинця, адже це справжні гроші, за які можна жити. Туристам же найкраще приїздити на Кубу з євро – долари тут, може, і люблять, але американців дуже ненавидять...

Гавана має три ходові товари: ром, сигари та Че Гевару. Кубинський ром, навіть найкращої якості, усе одно сумнівне пійло. Якщо на вулиці вам пропонують сигару, будьте певні, що це скоріше підробка. А от від справжніх магазинних сигар ми тікали на протилежний кінець пляжу: такий міцний «запашок» стояв. А Че... Навіть ми не втрималися й накупили собі футболок і чашок із Геварою...

Варадеро, Кайо Коку та шосе в нікуди

З Гавани ми вирушили на північ Куби – до Варадеро і Кайо Коку. На острові є одна дорога, збудована ще бозна-коли, але збережена майже в бездоганному стані дбайливим теплим кліматом. Шосе просто-таки лінчівське – у нікуди, бо його так і не добудували, кинули. Машин мало, якщо трапиться хоча б одне авто раз на півгодини, то вважай – пощастило. Кубинський комунізм не любить розкошів, тож машини на Кубі всі раритетні, ще з 50-х років, подекуди занедбані, подекуди виплекані та відремонтовані – рожеві, салатові, пронизливо-сині... На заправках купити бензин без паспорта неможливо, та й пальне порівняно з кубинськими зарплатнями коштує нереальні гроші. За межами готелю кубинці розмовляють тільки іспанською, тож коли ми заблукали, непросто довелося прокладати шлях до намічених пунктів серед занедбаних кубинських містечок.

В’їзд у будь-яку туристичну зону на Кубі перегороджує патруль. Кайо Коку – мрія інвесторів, яка, доки живий Фідель, лишається з грифом «нездійсненна». Тут величезні чисті пляжі й зовсім невеличка окультурена смужка, де стоять готелі. Прекрасне море й сонце... Якщо тут щось приватизувати (що практично неможливо в умовах комунізму), то невдовзі, коли режим упаде, можна буде продати за дуже-е-е-е великі гроші. А ще Кайо Коку – рай для дайвера. Такий багатий підводний світ мало де лишився. Закінчивши курси дайвінгу й отримавши міжнародний сертифікат, ми занурювалися на значну глибину, годували риб із рук бананами та хлібом, бачили, як полювали гігантські баракуди, такі самі, як ті, яких ми наловили на риболовлі з катера.

Трінідад: ром і сальса – не для слабких!

Трінідад на півдні країни зустрів нас шаленою спекою. Тут підпільно процвітає приватна ініціатива, котру переслідує держава та котра приносить реальні європейські гроші. Якийсь дідок за відповідну платню дістане будь-що – зірку з неба! Це, звісно, не дозволено, та коли обережно... Кубинці відкривають просто у своїх будинках невеличкі ресторанчики, у які зазивають туристів – потайки, але гостинно. Тут кияни спробували свої сили на місцевій дискотеці, яка відбувалася у величезній природній печері, де освітлення та звук створювали враження якоїсь нереальності. Доки кубинці танцювали сальсу (а як кубинці танцюють сальсу, розповісти неможливо – треба бачити), українці скромно стояли під стіночкою й шкодували, що напередодні відпустки не відвідали курсів латиноамериканських вивертів.

А ще на Кубі нікуди не подінешся від коктейлів. Їх продають скрізь, і їхня світова слава цілком виправдана. Кубинський ром у чистому вигляді може подужати тільки дуже загартований суб’єкт, а тому, хто не хоче завдавати тортур своєму шлунку, лишається посьорбувати на пляжах коктейлі. Але альтернатива непогана!

Один із висновків, зроблених на Кубі, – їхати туди менше ніж на два тижні немає сенсу. Є сенс їхати на місяць! І головне: прорахувати так, аби не потрапити на сезон дощів. А незбагненне те, що, посьорбуючи київську каву, згадуєш не тільки про розкішні пляжі та море, а й про халупи, запилені машини, куки як про рай земний.

Дмитро Голець
Фото Сергія Михальчука